Авторизація

  •  Моніку Белуччі нагородили орденом Почесного легіону 
  •  Індонезія витратить $40 млрд на порятунок Джакарти від затоплення 
  •  Суд у справі вбивств учасників Майдану перенесено 
  •  Французькі консерватори дебатували про Путіна і Росію 

Як в Кремлі пишуть історію "під Путіна", або ще раз про сакральність Криму для Росії

Безпричинних війн не буває. Будь-яка військова агресія є наслідком загострення цілком земних конфліктів через небажання або нездатність політиків вирішити їх у мирний спосіб. При цьому безпосередні приводи для агресії, як правило, «оздоблюються» духовними мотивами – захистом території, мови, культури, релігійних конфесій, класових принципів чи партійних інтересів. Наприклад, серія загарбницьких воєнних походів ХІ-ХV століть коаліції країн Західної Європи проти імперії турків-сельджуків отримала назву «хрестових походів» для заволодіння «гробом господнім» в Єрусалимі. А за комуністичної доби «миролюбний» СРСР громив маньчжурських самураїв поблизу річки Халхин-Гол в Монголії, загарбував частину території Фінляндії, воював з непокірним Афганістаном та брав участь в інших військових конфліктах за межами своєї держави, мотивуючи їх «відстоюванням принципів пролетарського інтернаціоналізму, захистом суверенітету та територіальної цілісності СРСР від імперіалістичних зазіхань». Захоплюючись піснею на слова М.Свєтлова «Гренада», ми навіть не задумувались, навіщо і за яким таким правом оспіваний революційним поетом-романтиком український хлопець полишив рідну хату, щоб віддати землю далекої іспанської провінції місцевим селянам.***До анексії Криму причини захоплення київським князем Володимиром міста Корсунь (сучасного Херсонеса) наприкінці ІХ століття та обставини його перебування там цікавили хіба що професіональних істориків і богословів. Вони по різному оцінювали ці важливі для Древньої Русі події, дискутували між собою, ретельно досліджуючи кожне слово з «Повісті временних літ» київського літописця ченця Нестора Печерського, рукописів монаха Іакова Чорноризця (Іакова Мниха) під назвою «Пам'ять і похвала Володимиру» та «Житіє блаженнійшого князя Володимира», робіт візантійського історика Льва Діакона, його арабських колег Ях’ї Антіохського, аль Асіра, аль Макіна та деяких інших історичних джерел. Одні стверджували, що саме в Корсуні Володимир прийняв християнство, одружився династійним шлюбом з сестрою візантійського імператора Василя ІІ Анною, отримав церковне ім’я Василь, після чого хрестив русичів у Києві. Інші не сприймали «корсунську легенду» й наполягали на тому, що Володимир захопив Корсунь вже будучи правовірним християнином, на третій рік після хрещення у Києві. Серед тих, хто вважав цю версію більш правдоподібною були такі всесвітньо визнані постаті як російський філолог, історик, основоположник історичного вивчення російської мови, древньоруського літописання і літератури О.Шахматов та видатний російський філолог, культуролог, мистецтвознавець, академік АН СРСР і РАН Д.Лихачов. А один з найбільш авторитетних істориків Російської православної церкви (РПЦ), академік Імператорської академії наук Є.Голубинський дійшов революційного висновку, що Корсунь взагалі не міг бути містом хрещення князя Володимира. Він вважав, що київський князь насправді опустився в церковну купель у Васильові (сучасному Василькові Київської області). Правдивість «корсунської легенди» ставив під сумнів  також відомий радянський спеціаліст з історії древньоруської державності професор В.Мавродін. Він висловив припущення, що міф про хрещення Володимира у Корсуні був внесений до авторського варіанту «Повісті временних літ» набагато пізніше одним з корсунських священників, який на відміну від літописця Нестора, котрий безвиїзно мешкав у Києво-Печерській лаврі, добре знав топографію Херсонеса і вставив грецькі слова у текст, написаний древньослов’янською мовою.Однак, попри дискусію на академічному рівні навколо окреслених питань, всі визнані історики та лінгвісти сходились на тому, що початком процесу християнізації  Древньої Русі, який тривав майже століття, варто вважати не акт хрещення самого Володимира у Києві, Корсуні чи Васильові, а обернення у християнську віру жителів столиці древньоруської держави після повернення князя в Київ разом з молодою дружиною Анною Візантійською. Щоправда скрупульозне вивчення традиційних і нових історичних джерел поки що не дозволяє дослідникам історії Древньої Русі досягти консенсусу щодо точного часу цієї вікопомної події. Дискусія триває навколо різних дат - від 987 до 990 років, що й не дивно, враховуючи вкрай заплутаний і суперечливий характер багато в чому міфічних середньовічних текстів та цілком природній суб’єктивізм авторів. Лише наприкінці 80-х років минулого століття у зв’язку з наближенням 1000-ліття Хрещення Русі радянськими істориками було узгоджене з богословами компромісне рішення вважати датою цієї видатної події середньовічної Русі 988 рік. ***За роки, що віддаляють нас від помпезного відзначення 1000-ліття Хрещення Русі 1988 року, у світі відбулися епохальні зміни. Головними з цих грандіозних подій стали порівняно мирний розвал СРСР 1991 року та безкровне отримання незалежності України. Тоді не було жодного серйозного вченого футуролога, який би міг спрогнозувати масштабну військову агресію Росії проти України чи анексію частини її території. Бо ймовірність такого розвитку взаємовідносин двох слов’янських народів, об’єднаних єдиною релігією, трьохсотлітньою спільною історією, тісними економічними, культурними, сімейними зв’язками відкидалась апріорі! Однак, як писав поет Є.Євтушенко: «Пришли иные времена, взошли иные имена». Для «коригування» зовнішньополітичного курсу України, чия євроатлантична орієнтація стала поперек горла В.Путіну, російська верхівка у 2014 році віроломно порушила взяті на себе зобов’язання гарантувати суверенітет і територіальну цілісність України, підірвавши тим самим довіру між двома народами навічно. Для виправдання анексії Криму В.Путін вдався до сумнівних аргументів, використання яких у пристойному науковому закладі було б розцінено як прояв печерного дилетантизму, ознакою дурного виховання та загрожувало б автору втратою репутації освіченої людини. Примітивізуючи результати наукових досліджень до рівня однозначних суджень, В.Путін у посланні до Федеральних зборів 2014 року намагався роз’яснити своїм співвітчизникам та світовій громадськості причину анексії Криму. За логікою кремлівського керманича, очолюваний ним режим мав право загарбати частину території України оскільки: «Для Росії Крим, древня Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне і сакральне значення так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам і іудаїзм.  І саме так ми будемо до цього ставитися віднині і назавжди… Бо саме тут, в Криму, у древньому Херсонесі, або як його називали – Корсунь, прийняв хрещення князь Володимир, а потім хрестив всю Русь». Такі однозначні тлумачення Президентом Росії складних і суперечливих сторінок середньовічного минулого викликали серед російських дослідників історії Древньої Русі насторожене здивування та обережне ремствування, а чи не почнуть раптом вилучати з університетських бібліотек твори О.Шахматова, Д.Лихачова, Є.Голубинського, В.Мавродіна, які ставили під сумнів правдивість «корсунської легенди» про хрещення Володимира. Чи не заборонять раптом як екстремістські роботи академіка АН СРСР М.Грушевського, котрий вважав Київську Русь «першою формою української державності» або класичні твори його опонента уродженця Миргорода академіка АН СРСР Б.Грекова лише на тій підставі, що його фундаментальні праці носять назву «Київська Русь» та «Культура Київської Русі», а не «Древня Русь» чи «Давньоруська держава», як це прийнято в сучасній російській історіографії. Найбільш влучно прокоментував «історичні екскурси» В.Путіна щодо сакральності Криму лідер кримськотатарського народу М.Джемілев: «Те що там хрестився князь Володимир, так він же був князем Володимиром Київським. Якщо колись хтось на нашій території чи щось там робив і на цій підставі … Тоді Москва також для кримських татар дуже сакральне місто – Давлет Герай, після того як він захопив Москву (1571 року), вивішував там свій батіг на науку іншим. Ми ж не претендуємо на Москву, як на наше сакральне місце… Одним словом, в політиці Росії спостерігається сильний примітивізм. Але це для внутрішнього вжитку, за кордоном над ним сміються».  ***Якщо псевдоісторичну частину «Кримської доповіді» В.Путіну писали на Луб’янці «джерелознавці у цивільному» – півбіди. Тамтешнім фахівцям можна пробачити історичні неточності, оскільки їм звичніше мати справу із дешифруванням закодованих документів ворожих спецслужб, аніж опрацьовувати, а потім ще й тлумачити середньовічні тексти, написані древньослов’янською мовою. Якщо ж її авторство належить сучасним російським історикам – то це справжня катастрофа, оскільки теза про окупацію Криму задля оволодіння «сакральним місцем хрещення князя Володимира» дискусійна й позбавлена надійного наукового підґрунтя. Це означає, що історична наука в Росії остаточно перетворилась на інструмент пропаганди та агітації, головним завданням якої у радянські часи було теоретичне обґрунтування сумнівних політичних рішень КПРС, а зараз - задоволення будь-яких забаганок путінського режиму. Прислужливість кремлівських істориків яскраво проявилася ще два роки тому під час виступу В.Путіна 27 липня 2013 року на конференції «Православно-слов’янські цінності – основа цивілізаційного вибору України» у Києві. У ньому майбутній агресор назвав російський, український та білоруський народи єдиним народом й оприлюднив мету своєї роботи на перспективу – об’єднання Росії і України в єдину державу. Тому зараз їхня готовність аргументувати анексію Криму сакральними мотивами чи мотивувати військову підтримку сепаратистів привабливим міфом про Новоросію подиву вже не викликає.Водночас, хочеться нагадати придворним кремлівським літописцям про долю «глави марксистської історичної школи в СРСР», члена Російської соціал-демократичної партії (більшовиків) з 1905 року, академіка АН СРСР М.Покровського. Учень В.Ключевського, він ще із студентських років брав участь у революційних подіях. Ставши послідовником більшовиків, вимушено жив в еміграції, активно підтримав Жовтневу революцію 1917 року в Росії, працював заступником Наркома освіти, його як справжнього марксиста цінував В.Ленін. 1921 року М.Покровський створив і очолив Інститут червоної професури, цілком присвятивши себе впровадженню марксизму в російську історичну науку. Він послідовно й прямолінійно піддавав нищівній критиці будь-які відступи від марксизму-ленінізму, саме йому належить авторство крилатої фрази: «Історія – це політика, обернена в минуле». Поступово історик М.Покровський перетворився із академічного вченого на посередника між партійно-державною машиною і сферою історичної науки. Не випадково, він став організатором чисток в Академії наук СРСР та ініціатором так званої «Академічної справи», коли органами ОДПУ була заарештована велика група вчених-істориків. 1932 року М.Покровський помер, удостоївшись честі бути похованим у Кремлівській стіні. На знак визнання заслуг перед державою його ім’я було присвоєне Московському державному університету (МДУ). Однак незаперечні заслуги М.Покровського перед владою не перешкодили сталінським ідеологам після смерті вченого звинуватити його у «антимарксизмі» та «антиленінізмі». Його учні були оголошені «базою шкідників, шпигунів та терористів, які спритно маскувалися за допомогою його шкідливих антиленінських історичних концепцій». Книжки М.Покровського почали вилучатись з бібліотек, а підручники історії переписуватись. Природно, що ім’я М.Покровського зникло з фасаду головного приміщення МДУ, який до 1940 року був безіменний, аж до присвоєння йому імені безпартійного М.Ломоносова.  ***За церковним календарем РПЦ 28 липня вважається Днем пам’яті рівноапостольного великого князя Володимира та Собору Київських святих. 2008 року Президент України В.Ющенко приурочив до цього дня державне свято - «День хрещення Русі-України», яке з того часу щорічно відзначається в нашій країні. Росія, щоправда дещо спізнившись, 2010 року на законодавчому рівні також визнала цей день пам’ятною датою – «Днем хрещення Русі». На відміну від України, яка змушена економити кошти, потерпаючи від руйнівних наслідків російської військової агресії, в Росії це державно-церковне свято буде проведене з небаченим розмахом. На відзначення пам’яті середньовічного правителя Київської Русі князя Володимира, тобто попередника сучасної української «хунти», як донедавна іменував керівництво України В.Путін, з федерального бюджету Росії виділено понад одного мільярда рублів. В рамках підготовки до свята, попри протести мешканців Москви та громадськості МДУ, повним ходом йде будівництво 24-х метрового пам’ятника князю Володимиру на Воробйових горах. Характерно, що ідея його встановлення саме на цьому місці належить ініціативній групі, до складу якої увійшов наближений до В.Путіна керівник клубу байкерів «Нічні вовки» О.Залдостанов на прізвисько «Хірург».На думку відомого російського історика М.Сванідзе, сенс урочистостей насправді полягає у возвеличенні не київського князя, а чинного президента Росії: «Князь Володимир хрестився в Криму, а Путін «повернув» Крим в російське лоно. Ця паралель повинна піднести президента в очах сучасників і нащадків, а також освятити приєднання Криму до Росії». Скоріш за все він правий і ми маємо можливість переконатись, як ця політика вже почала давати свої плоди. Так, на ІХ Міжнародному фестивалі «Велике російське слово» в Ялті 5 червня поточного року кремлівська маріонетка С.Аксьонов на прізвисько «Гоблін», вслід за своїм кумиром В.Путіним проголосив, що «Крим є сакральним місцем» і закликав гордитися Російською Федерацією та … її президентом. Як відомо, «Гоблін» в купі з «Хірургом», завдячуючи своїм захопленням, увійшли до кола близьких соратників чинного Президента Росії вже відомими у певних колах особами. Перший починав рядовим членом, згодом «бригадиром» організованого злочинного угруповання «Сейлем», зарекомендувавши у цьому середовищі себе позитивно, «Гоблін» навіть доріс до лідерства у Всекримському громадсько-політичному русі «Російська єдність». «Хірург» спочатку привернув до себе увагу як професійний мотоцикліст, набувши згодом репутацією хулігана за пристрасть до нічних мотопробігів вулицями міст з шумом від потужних мотоциклів без глушників. З огляду на певну однобокість світоспийняття «Гобліна», «Хірурга» та інших палких апологетів політики В.Путіна, немає впевненості, що вони знаються на питаннях релігії, історії чи поезії. А там багато повчального. Взяти хоча б пророчі слова з книги Екклезіаста царя Соломона: «Буває щось, про що говорять: «дивись, ось це нове»; але це було вже у віках, які були раніше за нас» (Екл. 1, 9-10)». Схожу думку висловив також поет Є.Євтушенко, закінчивши вже цитований вірш рядками: «Прийдут иные времена, взойдут иные имена». Борис Дніпров, аналітик (спеціально для "Вектор ньюз")
Залишити коментар
Відео дня
Новини
Календар публікацій
«    Грудень 2016    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031