Авторизація

  •  Моніку Белуччі нагородили орденом Почесного легіону 
  •  Індонезія витратить $40 млрд на порятунок Джакарти від затоплення 
  •  Суд у справі вбивств учасників Майдану перенесено 
  •  Французькі консерватори дебатували про Путіна і Росію 

Тернові грані «Золотої Зірки». Частина 1

Тернові грані «Золотої Зірки». Частина 1Долі деяких людей просто неймовірні. Про це свідчать матеріали архівної кримінальної справи за обвинуваченням червоноармійця Кілюшека І.С. у зраді Батьківщині. Унікальність цієї справи полягає в тому, що зрадником Батьківщини був визнаний Герой Радянського Союзу! (На фото - Іван Кілюшек разом з дочкою Галиною в 2009 році).

Попри те, що за часів незалежності України до наукового обігу введено чимало розсекречених архівних матеріалів та виданої за кордоном мемуарної літератури про діяльність Української повстанської армії (УПА), все ще складно знайти відповіді на низку проблемних питань з її суперечливої історії. Зокрема, потребують подальшого вивчення проблеми кадрового комплектування УПА, з’ясування, який принципи переважав під час проведення УПА мобілізаційних заходів - добровільності чи примусовості; якою була мотивація боротьби бійців УПА; за рахунок яких матеріальних та фінансових ресурсів здійснювалось логістичне забезпечення функціонування армії; як була побудована система виховання, військової та спеціальної підготовки повстанців. Не менш складно проаналізувати, які саме категорії громадян переважали у лавах повстанців – переконані українські націоналісти, звичайні місцеві жителі, перебіжчики поліцаї-«шуцмани» чи охоронці-«вахмани», утікачі-остарбайтери чи колишні червоноармійці або «власівці»; яким був етнічний, віковий, освітній склад бійців та командирів бойових підрозділів УПА тощо.
Хочеться вірити, що вітчизняні та іноземні історики максимально скористаються можливостями, наданими їм законами України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» та іншими для об’єктивного та неупередженого вивчення архівних матеріалів з метою донесення правди про участь мільйонів українців на всіх фронтах Другій світовій війні.

***
Можливість наблизитися до усвідомлення, наскільки складно знайти однозначні відповіді на поставлені питання, дають матеріали архівної кримінальної справи за звинуваченням рядового червоноармійця Кілюшека І.С. у вчиненні злочинів, передбачених статтями 54-1 «б» («Зрада Батьківщині військовослужбовцем») та 54-11 («Участь у контрреволюційній організації») Кримінального кодексу УРСР 40-х років минулого століття. Унікальність цієї справи полягає у тому, що на підставі зібраних по ній матеріалів зрадником Батьківщини був визнаний не рядовий солдат Червоної Армії, який за тих чи інших обставин опинився у лавах УПА (таких було чимало!), а Герой Радянського Союзу.
Іван Сергійович Кілюшек народився 19 грудня 1923 року у селі Острів Рафалівського (зараз Володимирецького) району Рівненської області, яке до 1930 року входило до складу Поліського, а потім Волинського воєводства Другої Речі Посполитої. Сім’я була україномовною, батько Сергій Ларіонович та мати Ганна Сидорівна займались сільським господарством. Окрім Івана, вони виховували на рік старшу за нього доньку Уляну. Сімейні статки очевидно були незначними, у зв’язку з чим Івану пощастило отримати лише 4-класну освіту.

Буремні події вересня – жовтня 1939 року, пов’язані із початком Другої світової війни та «Визвольним походом Червоної Армії у Західну Україну», мало вплинули на розмірене життя 16-річного юнака у віддаленому від густонаселених міст Волині селі. Однак жах від німецько-фашистської окупації закарбувався в Івановій пам’яті назавжди, особливо коли по-звірячому в серпні 1942 року нацисти знищили у районному центрі Рафалівка близько 2500 євреїв. Судячи з документів, він безвиїзно мешкав у рідному Острові, допомагав батькам по господарству, інтересу до діяльності осередків ОУН не проявляв, не підтримував контактів ні з вояками УПА «Поліська січ» Тараса Бульби-Боровця, ні з УПА Степана Бандери. Не сприяв він також у будь-якій формі загонам радянських чи польських партизанів, які діяли у лісах Рівненської та Волинської областей. У 1942 році Іван Кілюшек одружився з односельчанкою Ганною, у 1943 році у них народилася первістка Галина.

Життя Івана Кілюшека круто змінилося на початку березня 1944 року, відразу ж після вигнання з рідних земель німецько-фашистських окупантів, коли Рафаловський райвійськкомат призвав його до лав Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА). На відміну від тисяч таких як він необстріляних українських «чорносвитників», яких зазвичай без належної амуніції і зброї відразу ж «кидали» на найбільш складні ділянки фронту, Івану Кілюшеку пощастило пройти трьохмісячну військову підготовку у складі 62 запасного стрілецького полку. До місця розташування своєї частини рядовий Кілюшек І.С. прибув тільки 16 червня 1944 року, коли до початку операції «Багратіон» зі звільнення Білорусі, яка вважається однією з найбільших стратегічних операцій радянських військ в роки Другої світової війни, залишалось менше тижня.
Детальні відомості про ратний подвиг Кілюшека І.С. в ході Вітебської наступальної операції - складової операції «Багратіон», містяться у нагородному листі про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу. Згідно з викладеною там інформацією, 23 червня 1944 року червоноармієць І.С.Кілюшек у складі стрілецької роти брав активну участь у прориві укріпленої оборони німців в районі села Заболотники Городокського району Вітебської області. Одним з перших він увірвався в траншею ворога і вступив в рукопашну. Подолавши спротив противника, Кілюшек разом з бійцями передової групи переслідування вийшов на берег ріки Західна Двіна і на підручних засобах (на колодах) сходу форсував її. На невеличкому клаптику землі вдалося закріпитися всього 16-м бійцям, озброєним лише одним мінометом і карабінами з 60-а патронами на кожного радянського солдата. Попри втрати й чисельну перевагу ворожих сил, їм вдалося протягом всього наступного дня відбити одну за одною п’ять спроб фашистів скинути наших бійців назад у річку. Захищаючи зайнятий плацдарм, особливий героїзм проявив рядовий Кілюшек: «Помітивши німецького офіцера, він вбив його, чим вніс паніку в ряди противника. Коли група німців почала обходити нашу групу бійців червоноармійців, Кілюшек І.С. першим помітив її, швидко доповів про це командиру. Своєчасно вжиті командиром заходи ліквідували спробу німців знищити групу сміливців. У цьому бою червоноармієць Кілюшек І.С. ще раз показав себе стійким і хоробрим бійцем, героїчно відстоюючи захоплений рубіж для наших основних сил».

Проявлений Іваном Кілюшеком героїзм був настільки очевидним й безспірним, що командир 801 стрілецького полку підполковник Ковригін, командир 235 Вітебської дивізії гвардії полковник Луцкевич, командир 92 стрілецького корпусу гвардії генерал-майор Ібянський, командувач 43 армії гвардії генерал-майор Бєлобородов та член Воєнної Ради генерал-майор Шабалов одностайно підтримали клопотання про присвоєння Івану Кілюшеку вищої державної нагороди СРСР. І це попри те, що жодної з військових відзнак він отримати ще не встиг.
22 липня 1944 року Указом Президії Верховної Ради СРСР «за мужність і відвагу, проявлені під час захоплення й утримання плацдарму на березі ріки Західна Двіна» командиру роти уродженцю Охтирського району Сумської області лейтенанту В.П.Симону, парторгу роти старшому сержанту Ф.І.Каменеву з Бєлгородщини і рядовому І.С.Кілюшеку були присвоєні звання Героїв Радянського Союзу з врученням орденів Леніна і медалей «Золота Зірка».

***
За сім місяців служби у Червоній армії та рівно такий же термін перебування в УПА І.С.Кілюшеку випало познайомитися з двома крупними воєначальниками, щоправда різних за масштабами і спрямованістю армій. Першим з них був майбутній двічі Герой Радянського Союзу, у післявоєнний період командувач Воронезького та Московського військових округів, начальник Головного управління кадрів Міністерства оборони СРСР, член ЦК КПРС, багаторічний депутат Верховної Ради СРСР, почесний громадянин міста Вітебська, генерал армії А.Є. Бєлобородов. Він добре запам’ятав подвиг І.С.Кілюшека, згадавши про нього у виданих в Москві у 1984 році мемуарах «Всегда в бою». До речі, свою першу зірку Героя він також отримав за участь у Вітебській наступальній операції, про що свідчить надрукований 24 липня 1944 року на сторінках газети «Правда» Указ Президії Верховної Ради СРСР.
Вручаючи в урочистій обстановці І.С.Кілюшеку найвищу відзнаку СРСР, уславлений командарм оголосив також наказ про нагородження солдата ще й місячною відпусткою.

На оформлення проїзних документів та інших формальностей пішло близько місяця, у зв’язку з чим на залізничну станцію Рафалівка, що знаходиться на лінії Ковель-Сарни, І.С.Кілюшеку вдалося потрапити лише у ніч з 5 на 6 вересня 1944 року. Якби на вокзалі не «підвернулася» попутна підвода, Іван, можливо б, дочекався ранку, щоб стати, як того вимагали суворі закони військового часу, на тимчасовий облік у районному військкоматі. Однак бажання зустрітися з рідними було настільки жагучим, що він негайно вирушив до рідного села, розраховуючи зробити відмітку у військкоматі найближчими днями.
Звістка про те, що в Острів приїхав Герой Радянського Союзу швидко облетіла округу. Погледіти на І.С.Кілюшека та його нагороди йшли люди з навколишніх сіл. Приїздили також працівники Рафалівського райкому КП(б)У та райвідділу обласного управління НКДБ УРСР, які з міркувань безпеки радили Герою на час відпустки переїхати до районного центру, оскільки у лісі нахабно орудують бойовики УПА. Їхні побоювання поділяв і батько, однак І.С.Кілюшек відмахувався, вважаючи, що йому нічого боятися: «Краще я допоможу тобі заготувати на зиму сіно й побудувати сарай».

***
В роботі та спілкуванні із земляками промайнули перші три доби відпустки. Аж раптом, у ніч з 8 на 9 вересня 1944 року до вікон домівки Кілюшеків брутально грюкнули люди зі зброєю, одягнені у військову форму офіцерів та бійців Червоної армії. Свій пізній візит вони пояснили бажанням познайомитися з Героєм Радянського Союзу. Однак коли 3-5 озброєних незнайомців увірвалися до хати, тональність їхньої розмови різко змінилася. В грубій формі вони звинуватили І.С.Кілюшека у дезертирстві, зв’язках з бандитами, потребували пред’явити документи на право носіння ордену Леніна та медалі «Золота Зірка». Зрештою, на очах у переляканих батьків, дружини й доньки невідомі змусили його вдягтися і слідувати за ними, зірвали з гімнастерки І.С.Кілюшека орден та медаль, скрутили руки й повели у невідомому напрямку.
Як потім неодноразово свідчив І.С.Кілюшек, ще у рідній хаті він запідозрив щось неладне, особливо насторожила лайка невідомих ламаною російською мовою. Коли ж надворі він запримітив групу підкріплення з 10-15 озброєних людей у формі бійців УПА, зрозумів, що захоплений у полон повстанцями, які не звертали уваги на його протест з приводу незаконного ув’язнення.

Першим забив на сполох батько І.С.Кілюшека. З надією на організацію термінових пошукових заходів, ранком він був у Рафалівському районному відділі наркомату держбезпеки. Там його розповідь про насильницьке захоплення сина жодних сумнівів не викликала, отримані відомості чекісти перевірили й навіть встановили одного з підозрюваних у причетності до організації викрадення. Про це начальник Рафалівського підрозділу доповідав 10 вересня 1944 року керівництву УНКДБ УРСР по Рівненській області спецповідомленням: «Під час нападу бандитів тов. Кілюшек І.С. чинив опір і заявляв, що ви бандити ганьбите чесних бійців Червоної армії, які героїчно борються на фронті у боротьбі проти ворогів гітлерівців, а ви тут знищуєте мирне населення… За попереднім слідством у цій справі брав участь мешканець села Острів, зв’язківець банди С.І.Н, 1927 року народження… Куди відвели згодом І.С.Кілюшека нами не встановлено».

Тим часом, швидко подолавши пішою ходою з десяток кілометрів, І.С.Кілюшек опинився у незнайомій лісній місцевості. Всю ніч його протримали під охороною зі зв’язаними руками. На ранок захоплений «трофей» підвели до старшого з повстанців, якого представили псевдонімом «Дубовий». Саме він і став тим другим воєначальником «армії без держави», спілкування з яким кардинально змінило долю І.С.Кілюшека.
За матеріалами архівної кримінальної справи можна встановити особу, яка приховувалась під вказаним псевдонімом. Це був відомий діяч ОУН, майор УПА Литвинчук Іван Самойлович, 1920 року народження, котрий, станом на осінь 1944 року, очолював крайовий провід ОУН(бандерівців) Північно-західного краю та військову округу УПА «Заграва», діяльність якої поширювалась на значну територію сучасної Рівненської та Волинської областей. Залишившись напівсиротою, І.С.Литвинчук виховувався при православному монастирі, навчався у духовній семінарії, служив у Крем’янці секретарем архієпископа. Наприкінці 30-х років він прийняв доленосне рішення присвятити своє подальше життя боротьбі за незалежність України, залишив церковне служіння і вступив в ОУН. Сімнадцятирічним юнаком «Дубовий» був ув’язнений, з 1937 по 1939 роки перебував у польських тюрмах. Після звільнення, використовуючи псевдоніми «Москва», «Максим», «Давид», «Корній», «Хмельницький» та інші, організовував й керував вишколами та відділами УПА на території Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ). За спогадами соратників, «Дубовий» мав впертий характер, був сміливим і рішучим, вимогливим, карав підлеглих за найменші провини. Не випадково після смерті «Клима Савура» (Дмитра Клячківсього) з 1946 року й до своєї загибелі 19 січня 1951 року І.С.Литвинчук командував групою «УПА-Північ» (Волинська, Рівненська, частина Житомирської та Київської областей). Йому посмертно було присвоєно звання полковник, на місці загибелі встановлений Пам’ятний Хрест, ім’ям І.С.Литвинчука названа школа у селі Золочівка Демидівського району Рівненської області.

Враховуючи обставини та особистість полоненого, «Дубовий» вирішив не гаяти час на тривалі душевні розмови й надумав залучити І.С.Кілюшека до співпраці з УПА шляхом прямої вербувальної пропозиції. З протоколів допитів І.С.Кілюшека:
«Дубовий» спитав, за що я отримав нагороду, що думаю робити надалі, на що я відповів, що був нагороджений урядовою нагородою за відмінність у боях з німцями, а далі хочу щоб «Дубовий» відпустив мене додому… «Дубовий» сказав мені, що я бив німців - це добре, але зараз треба боротися за свою українську націю. Не отримавши від мене ствердної відповіді, дав мені добу на роздуми…».
Об’єктивно, для І.С.Кілюшека альтернативи не існувало, а відтак не варто вважати його вибір світоглядним, бо це був вибір між життям, яке висіло на волосині, і смертю: «Наступного дня «Дубовий» знову переконував мене залишитись у банді і прямо заявив, що в Радянську Армію мене більше не пустять, і що іншого виходу, як залишитися в банді, у мене немає… Не чекаючи відповіді, сказав, що суду у них немає, і якщо я не згоден, то повісять на дереві у лісі… Конкретної відповіді я «Дубовому» не дав, але з цього дня залишився у банді... Боявся, що бандити можуть вбити батьків і сім’ю».

Чим займався і які бойові задачі виконував І.С.Кілюшек в УПА з 10 вересня 1944 року до того часу, коли був заарештований чекістами, достеменно більш ніхто не дізнається. У матеріалах слідства знайшли відображення виключно ті епізоди, які вдалося задокументувати слідчим. При цьому варто враховувати, що сподіваючись на пом’якшення вироку, а також з метою убезпечення сім’ї від репресій за сприяння члену «бандоунівського підпілля», підозрюваний прагнув максимально приховати факти своєї протиправної діяльності.
І.С.Кілюшек зізнався, що після зарахування в УПА отримав на озброєння спочатку карабін, а потім автомат ППШ радянського виробництва. Не замовчував свого членства під псевдонімом «Далекий» у боївці СБ, яку очолював «Богдан», ймовірно, районний провідник ОУН (б) Шух Кіндрат Антонович, 1919 року народження, котрий загинув 16 травня 1945 року. Варто зауважити, що структури СБ ОУН, до однієї з яких потрапив «Далекий», в УПА були підрозділами з особливим статусом. Саме «есбісти» здійснювали замахи на співробітників органів державної безпеки, міліціонерів, компартійних та комсомольських активістів, членів їхніх сімей, голів колгоспів, сільських рад, фінагентів, вчителів, лікарів та інших лояльно настроєних до Радянської влади громадян.
Під тиском пред’явлених обвинувачень І.С.Кілюшек був змушений зізнатися, що йому також довелося долучитися до вчинення каральних акцій щодо своїх співвітчизників, зокрема, у причетності до масштабної трагедії, яка сталася у ніч з 5 на 6 листопада 1944 року у селі Собіщиці Рафалівського району Рівненської області. Тієї ночі, як вказано у матеріалах справи, «бандитами ОУН у кількості 75 чоловік було вбито 12 сімей, які складалися із 25 радянських громадян, лояльно настроєних до Радянської влади». І.С.Кілюшек визнав, що під керівництвом «Богдана» брав участь у нічному нападі на село, охороняв хату, де відбувалося вбивство сім’ї радянського партизана у складі 5 осіб, у тому числі двох малолітніх дітей.
З часом, керівники повстанців почали довіряти І.С.Кілюшеку виконання політико-виховних завдань. Восени 1944 року він був призначений підрайонним комендантом молодіжної організації ОУН «Юнак». Спільно з районним комендантом на прізвисько «Нежурись» у п’яти селах Рафалівського району вони завербували та призначили на посади станичних «Польового», «Вірного», «Дорошенка», «Загайдашнього» і «Чайку».

***
Як і чому ранньою весною 1945 року І.С.Кілюшек опинився у рідній оселі, точно встановити неможливо. Під час допитів він наполягав на тому, що після декількох невдалих спроб йому зрештою вдалося втекти від повстанців для того, щоб при першій же можливості здатися з повинною органам держбезпеки. Утім з розповідей учасників тих подій відомо, що морозні та сніжні зими були для бійців УПА найбільш тяжким випробуванням, а тому їм дозволялось певний час переховуватись по домівках з метою відновлення фізичних та моральних сил.
Так чи інакше, ранком 14 березня 1945 року до хати І.С.Кілюшека постукали чекісти, які запропонували його батькам та дружині видати Івана, інакше їх буде депортовано до Сибіру як пособників бандита. І.С.Кілюшек, який переховуючись на горищі із автоматом в руках чув погрози і усвідомлював їх реальність, вирішив опору не чинити і здався.

Під час слідства, яке тривало понад півроку, він давав чистосердечні покази, визнаючи вину у злочинах, які йому інкримінувались. Не маючи адвокатської підтримки, І.С.Кілюшек захищався за своїм розумінням. Виправдовувався, що вступити до УПА був змушений під загрозою розправи над собою та членами сім’ї, участі у вбивствах та катуваннях мирних громадян не брав, на посаді підрайонного коменданта молодіжної організації «Юнак» будь-якої активної діяльності не проводив. Утім військовий трибунал 13 армії був невблаганним, пригадавши підсудному навіть те, що під час відпустки він не став на тимчасовий облік у районному військкоматі. 29 вересня 1945 року, розглянувши у закритому засіданні кримінальну справу, військовий суд виніс суворий вердикт, який не підлягав оскарженню: «… позбавити І.С.Кілюшека волі на термін десять років з відбуванням покарання у виправно-трудових таборах з подальшим ураженням в правах на п’ять років з конфіскацією всього особистого майна.
Порушити перед Президією Верховної Ради СРСР клопотання про позбавлення засудженого звання Героя Радянського Союзу».

Далі буде...

Автор: Олександр Нечитайло, краєзнавець
Залишити коментар
Відео дня
Новини
Календар публікацій
«    Грудень 2016    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031