Авторизація

  •  Моніку Белуччі нагородили орденом Почесного легіону 
  •  Індонезія витратить $40 млрд на порятунок Джакарти від затоплення 
  •  Суд у справі вбивств учасників Майдану перенесено 
  •  Французькі консерватори дебатували про Путіна і Росію 

Хто винний у загибелі СУ-24 в Туреччині (ВІДЕО)

Хто винний у загибелі СУ-24 в Туреччині (ВІДЕО)У березні 2015 року майже всі російські телеканали одночасно показали фільм «Крым. Путь на Родину». Центральна роль у цьому шедеврі кремлівського агітпропу, природно, була відведена Володимиру Путіну. Через рік після анексії Криму йому вже не треба було обмежувати себе баєчками про «самооборонців» та «ввічливих зелених чоловічків», які нібито забезпечили «добровільне волевиявлення кримчан на всенародному референдумі». Із зневажливою посмішкою на обличчі президент РФ натхненно ділився з телеглядачами спогадами про те, як за його вказівкою весною 2014 року на півострові був розміщений новітній береговий ракетний комплекс «Бастіон». Він нібито так налякав ескадрений міноносець ВМФ США «Дональд Кук», що той був змушений відійти від узбережжя Криму на безпечну відстань, а 27 членів його команди з переляку написали рапорти на звільнення.

Насправді ж, ситуація з «Дональдом Куком» не виглядала такою картинно невинною. З’ясувалося, що 12 квітня 2014 року російський фронтовий бомбардувальник СУ-24 здійснив над флагманом американського флоту 12 імітацій ракетних атак на наднизьких висотах. При цьому екіпаж літака на зв'язок не виходив, на попередження американського військового корабля жодним чином не реагував, застосовував засоби радіоелектронної боротьби.



Тоді Пентагон назвав політ СУ-24 провокацією, а «дії Росії такими, що суперечать міжнародним протоколам і прийнятим угодам, якими регулюється взаємодія збройних сил двох держав». У відповідь на ці звинувачення Путін, граючи у фільмі роль «справедливого царя», був змушений навіть відмовитися від причетності до ризикованого вчинку екіпажу СУ-24 і поблажливо покартати своїх офіцерів: «Я не віддавав наказу, це вони там самі розбешкетувались».
Хто винний у загибелі СУ-24 в Туреччині (ВІДЕО)

Насправді ж екіпаж бомбардувальника, за ще радянськими традиціями часів холодної війни, ймовірно, був відзначений державними нагородами. Тим самим Верховний Головнокомандувач Збройними Силами РФ фактично виписав індульгенцію «яструбам», які після захоплення Криму значно розширили ареал «бешкетування». До Придністров’я, Чечні, Грузії, Абхазії, Північної Осетії тепер долучили й Сирію.

***


Увесь світ терпляче спостерігав, як Путін самовпевнено ігнорував погрози сил протиповітряної оборони НАТО врешті-решт адекватно зреагувати на систематичні порушення повітряного простору країн Балтії, Скандинавії та інших держав Євросоюзу. Однак недарма кажуть, що «Схід – справа тонка». Рішуча відсіч Туреччини була неочікуваною. При цьому атаку ВПС Туреччини можна вважати несподіваною лише з великою натяжкою. Ніби випробовуючи терпіння Анкари, командування російських повітряно-космічних сил РФ упродовж усієї сирійської кампанії не звертало уваги на неодноразові попередження про можливі негативні наслідки. Спочатку російська сторона пояснювала систематичні порушення повітряного простору Туреччини складними погодними умовами, а згодом взагалі відмовилася коментувати публічні звинувачення на свою адресу та ноти протесту, вручені їм дипломатичними каналами. Зокрема, без відповідної реакції лишилася заява заступника міністра закордонних справ Туреччини Алі Кемаля Айдина від 15 жовтня 2015 року про те, що «із 3 по 10 жовтня 2015 року російські літаки двічі порушували турецький повітряний простір, три російські літаки здійснювали небезпечні маневри, в ті ж дати було 13 випадків небезпечного зближення військових літаків з турецькими».



Це вже зараз, після збитого над Туреччиною СУ-24, у Росії не вщухають емоційні оцінки на зразок: «Удар в спину», «Каспійська флотилія повинна шарахнути по Анкарі», «Російський спецназ в Стамбулі має зрізати мінарети». Звичними стають репортажі про напади російських «тітушок» на дипломатичні установи Туреччини в РФ, затримання на кордоні турецьких бізнесменів тощо. Не лишається осторонь і Державна Дума РФ, яка почала вимагати від Туреччини повернути Православній Церкві собор Святої Софії у Стамбулі як компенсацію за збитий турками російський літак. А ще тиждень тому Путін був упевнений, що Туреччина, з якою останніми роками Росія нарощувала взаємовигідну співпрацю, не наважиться на недружні кроки. Впевненості йому додавали відомості про обсяг товарообігу між двома країнами, який 2014 року перевищував 31 мільярд доларів США. Щоправда, 2015 року через економічні санкції він знизився до 18 мільярдів, однак позитивне сальдо зберігалося: за 9 місяців поточного року експорт російських товарів до Туреччини склав 15 мільярдів, імпорт турецьких – 3 мільярди.

Які ж попередні висновки і прогнози можна зробити, виходячи з аналізу заяв світових лідерів та подій, що відбулися після прикрого інциденту із збитим російським бомбардувальником?

1. США та їхні європейські союзники виявили відповідальне ставлення до долі світу, засвідчивши, що пошук приводів для «гарячої» чи «холодної» війни з Росією не належить до їхніх пріоритетних планів. Прийнявши рішення не розглядати інцидент як підставу для застосування статті 5 Статуту про колективну оборону за принципом «один за всіх і всі за одного», НАТО вкотре переконало своїх противників, що Альянс не є кровожерливим і агресивним блоком, яким його змальовують «путінські інформаційно-пропагандистські війська».

2. У НАТО інцидент розцінили як серйозний привід для конфлікту між Росією і Туреччиною, а не між Росією і Альянсом. І це попри те, що Туреччина – головна опора НАТО на Близькому Сході, де розміщено десятки військових об’єктів. Зокрема, аеродром «Інджирлік» – найкрупніша американська авіаційна база, де знаходиться найбільше на Сході сховище ядерних боєприпасів НАТО.

3. Однозначна підтримка НАТО територіальної цілісності Туреччини і визнання правомірності збиття її військово-повітряними силами російського СУ-24 стримуватимуть Путіна й надалі. У Кремлі усвідомлюють, що військова конфронтація з Туреччиною призведе до повномасштабного конфлікту з Альянсом, втручання у нього союзників, закриття Босфору тощо. Водночас, інцидент з СУ-24 вже став поворотним моментом у відносинах між Туреччиною і Росією. Незважаючи на заклики керівництва НАТО, лідерів США, Німеччини, Великої Британії, Франції до стриманості та недопущення поглиблення конфлікту між двома країнами, розраховувати на його швидку деескалацію не варто.

4. Утім, Москва не наважиться на розрив дипломатичних відносин з Анкарою. Вочевидь, Росія реагуватиме на інцидент в економічній, дипломатичній та гуманітарній сферах. Останні заяви прем’єр-міністра РФ Дмитра Медведєва та міністра економіки Олексія Улюкаєва про припинення робіт над низкою інвестиційних і торговельних угод з Туреччиною підтверджують серйозність таких намірів. Насамперед, під загрозою опинилася реалізація проекту будівництва гігантського газопроводу по дну Чорного моря «Турецький потік», спорудження атомної електростанції «Аккую» та інших.

5. У разі відмови Росії від будівництва «Турецького потоку», започаткованого після краху у 2014 році міжнародного проекту газопроводу «Південний потік» в обхід України по дну Чорного моря з Анапського району Краснодарського краю до болгарського порту Варна, «Газпром» буде змушений переглянути політику обмежень транспортування «блакитного палива» територією України. При цьому шанси Туреччини зберегти статус важливого транзитера вуглеводнів значно погіршуються.

6. Різке загострення відносин Росії з Туреччиною об’єктивно відволікатиме Кремль від застосування силового варіанту вирішення «української кризи».

7. Попри дипломатичні зусилля Президента Франції Франсуа Оланда, перспектива створення «великої» міжнародної антитерористичної коаліції проти Ісламської держави за участі США й Росії стає все більш примарною. Росія разом з Іраном і «Хізбаллою» й надалі підтримуватимуть Башара Асада, а Саудівська Аравія, Катар та інші сунітські держави за активної підтримки Туреччини і США добиватимуться протилежного – повалення диктатора.

***


Хто б що не казав, але після Сталіна володарі найголовнішого кремлівського кабінету впевнено крокували «від війни до миру». У зовнішній політиці СРСР домінував принцип мирного співіснування держав з різними соціально-економічними формаціями. Він передбачав незастосування сили у міжнародних відносинах, непорушність державних кордонів, територіальну цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом та угодами тощо. Так, були жорстокі придушення народних протестів у НДР 1953 року, Угорщині – 1956-го, Чехословаччині – 1968-го, військова підтримка прокомуністичних режимів у В’єтнамі та Афганістані, фінансова, економічна, військова допомога країнам соціалістичної орієнтації в Азії, Африці та Латинській Америці. Але коли світ опинявся на межі третьої світової війни, як це було під час Карибської кризи, усвідомлюючи відповідальність за долю світу, радянські вожді проявляли політичну мужність, житейську мудрість і відвертали загрозу ядерної катастрофи.

За Путіна, який страждає на небезпечний синдром реваншизму за поразку СРСР у «холодній війні», зовнішньополітичний курс Кремля кардинально змінився. Спочатку поступово, а останнім часом семимильними кроками він веде Росію «від миру до війни», наражаючи її на небезпеку повномасштабного збройного конфлікту. При цьому московські стратеги вважають зайвим враховувати очевидний факт, що, завдяки людським ресурсам, підприємствам військово-промислового комплексу республік колишнього Радянського Союзу та союзницьким зобов’язанням країн Варшавського договору, військовий та науково-технічний потенціал СРСР значно перевищував сучасний російський аналог.

Борис ДНІПРОВ,
аналітик
Залишити коментар
Відео дня
Новини
  • Останні
  • За переглядами
  • За коментарями
Календар публікацій
«    Грудень 2016    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031