Одісея до острова Зміїний (ФОТО, ВІДЕО)

Загадковий острів Зміїний — клаптик суші, розташований приблизно за 35 км від материкової частини Одеської області на широті дельти Дунаю, і легенда, яка перетворилася на камінь уже десять мільйонів років тому.

Багато подій відбулося за цей час. І якщо антична частина історії Зміїного більшості, найвірогідніше, незнайома, то події, пов'язані з його вже українською історією викликали досить широкий резонанс.

У 2008 році тут з офіційним візитом побував Президент України В.А. Ющенко в супроводі губернатора Одеської області Н.Д. Сердюка й чиновників цивільних і військових відомств. Під час візиту Президента була відкрита оновлена прикордонна застава із сауною, мінікінозалом і кондиціонованими приміщеннями із сучасним обладнанням контролю над незваними гостями.

Через роки ця знакова тоді подія сприймається як утішливий приз, що відволікає увагу від провального для України процесу захисту своїх шельфів, у результаті якого три чверті українського шельфу, включаючи розвідані в радянський час родовища нафти й газу, відійшло румунській стороні.



Але все-таки повернімося до більш приємних подій в історії острова…

Літописні джерела донесли до наших днів опис цього священного місця, в античні часи іменованого через колір своїх стрімчаків островом Левке, що в перекладі означає Білий.
Загублений у Чорному морі й доступний тільки відважним мореплавцям, острів змінював своє ім'я разом із часом і зміною епох.

Його знали як острів Ахілла, острів Філоксія, острів Блаженних, Ілан-Ада, Серпілор, Фідонісі, і з першої половини ХІХ століття й дотепер він відомий як острів Зміїний — стрімка течія Дунаю періодично виносили на ці береги однойменних представників фауни.



Але за час перебування на острові жодної змії я так і не зустрів, чого не можу сказати про кільчастих сколопендр (Scolopendra cingulata), які облюбували це місце.

Поза всяким сумнівом, найкрасивіші представники місцевої фауни — це птахи, які обрали Зміїний місцем відпочинку під час міграцій. Орнітологами описано близько 400 видів пернатих, які періодично відпочивають на цьому камінні.




Одна з грецьких легенд говорить, що острів був піднятий із морських безодень, щоб увічнити пам'ять про легендарного героя античного епосу Ахілла, який загинув від стріли Паріса. І саме ця легенда стала приводом для будівництва тут в VI столітті до нашої ери однойменного храму. Торговці й мореплавці з усіх куточків світу ступали на кам'янисту твердь острова в надії одержати прихильність володаря моря Ахілла. Багато століть змінилося з тієї пори, але легенди Зміїного, услід за греками, скіфами, римлянами й слов'янами, ваблять сюди ентузіастів і романтиків, краєзнавців і археологів.

Цілком можливо, що якусь частку адреналіну в серця шукачів пригод додає й прадавня легенда про щит Ахілла, схований у глибині печер острова. Але Зміїний не поспішає розкривати свої секрети — напевно, зачаївся чекаючи на чистого серцем і помислами археолога. Чекає на свого Шлімана...
Завдяки великому скупченню фрагментів затонулих суден акваторія острова стала популярною у професіоналів і любителів дайвінгу. Таке скупчення артефактів різних епох в довколишніх водах свідчить про примхливу вдачу Чорного моря — недарма стародавні греки йменували його Понтом Аксинським, тобто морем негостинним. А гостинним, або Евксинським, воно стало значно пізніше...

На Зміїному з’являється відчуття, що острів схожий на живий організм — своєрідний Соляріс, який проникає у ваш внутрішній світ і назавжди прив'язує до себе невидимими нитками. Практично всі, кому довелося тут побувати, відчувають непереборне бажання повернутися на острів іще раз. Не винятком був і я — разом із однодумцями ми в 2012 році ще раз відвідали острів. Крім істориків і мандрівників, із нами був і талановитий фотограф О. Лесик, чиї фотороботи супроводжують цей матеріал. І з тих пір спогади про Зміїний не полишають мене… Але про все по черзі.

Наче відчуваючи наше устремління, Зміїний зустрічав тихою погодою й теплим чорноморським бризом. Прибула наша група на єдиному вантажопасажирському судні "Косатка", яке курсує практично регулярно (залежно від погоди).

Більш ніж чотиригодинний перехід — і ми, сповнені надій на чергову порцію емоцій і подолавши круглий гумовий амортизатор причалу, ступили на біле каміння острова.

Прихід судна тут із гумором іменують Днем островитянина — пояснив нам Володимир Яснюк, директор комунального підприємства «Острівне», відповідальний за утримання й адміністрування цього недооціненого керівництвом шматочка нашої країни на просторах Чорного моря. Працює тут Володимир з 2002-го року, коли Зміїний став перетворюватися на цивільне селище із закритої військової бази, де в радянський час розміщалися радіолокаційна рота ПВО й радіотехнічний взвод берегової системи спостереження ВМФ СРСР. Швидко розташувавшись у невигадливих будинках селища Біле, названого так на згадку про античну назву острова (Левке), ми вийшли на оглядову прогулянку.



Поселення — це невелика кількість будиночків, які затишно розташувалися на скелястому плато острова. Є тут і вулиця Козацька з відповідними табличками на добротно побудованих будинках, в одному з яких розташована сільрада, відділення банку й пункт охорони правопорядку, а в іншому — наукова лабораторія біологів. Тут же знаходяться теплиці, де на привезеному з материка чорноземі вирощують городину. Тут же лазня й недобудований будинок готелю, який нагадує про державну програму розвитку туризму, яка стрімко розвивається. Трохи вище маяка, у будинку місцевого поштового відділення, розташований єдиний на острові магазин. Телефонний зв'язок на Зміїному залишає бажати кращого — мій телефон то визначав румунського оператора мобільного зв'язку, то з перебоями вловлював сигнал українського.



Зараз на острові постійно живуть працівники комунального підприємства «Острівне», співробітники маяка, двоє чергових у постійній лабораторії й прикордонники. Раніше тут бували рибалки.

Люди працюють позмінно – звичайно не довше одного місяця, бо через тривале перебування на острові у декого можуть початися психологічні проблеми. Такі факти були зауважені серед особового складу, який проходив службу на Зміїному в радянський час. Жити на невеликому острові, що загубився в морі, непросто – щодня потрібно спілкуватися з тими самими людьми, і це стало причиною частої ротації військовослужбовців прикордонної застави. Але серед трудівників острова панує спокійна робоча атмосфера — сваритися тут ніколи і справ для кожного вистачає.

Набагато більше турбують проблеми з водою – її доводиться завозити з материка й витрачати дуже ощадливо. Цікаво, що своя вода в принципі є, але на глибині 60 метрів, до того ж, дуже мінералізована. Якщо очищати цю воду на місці, то її вартість можна буде порівнювати з вартістю дорогого вина. До слова, стародавні греки, відвідуючи колись храм Ахілла, збирали дощову воду в кам'яний колодязь, який служить тепер однією з тутешніх визначних пам'яток.




Серед мальовничих гротів і скель розташовані, напевно, найчистіші в Україні пляжі, які носять романтичні назви – Місячний, Дамський, Золотий і Бандитський.



Незабутнім продовженням програми перебування на острові після традиційного купання стала гастрономічна програма, яка включає приготування виловленої з дна моря чорноморської рапани — менш ніж за годину пірнання ми зібрали її пристойну кількість. Тут, на острові, її смак здається особливо неповторним.

У прибережній зоні острова привертають увагу глиняні уламки на кам'янистому дні — це фрагменти черепиці, яка покривала колись дах легендарного храму Ахіллеса. Звичайно ж, на острові є музей, який ми із задоволенням відвідали на запрошення Володимира Яснюка. Нас здивувало, що головні експонати – це сучасні горщики за мотивами трипільської культури, які виготовляються тут же й сусідять усього лише з кількома оригінальними античними амфорами.



Згадуючи прочитаний матеріал про можливе розташування храму Ахілла на найвищій точці острова, ми прийшли до підніжжя маяка. Ця будівля заслуговує на особливу увагу — вона унікальна.




Як засвідчує історія, побудована ця незвичайна архітектурна споруда восьмикутної форми зі скляним ліхтарем угорі в 1843 г. з каміння того самого храму Ахіллеса — за проектом англійського архітектора Акройда Чарльза. Тоді ж на маяку вперше загорівся вогонь… Історія не зберегла точних даних про долю талановитого британця, але його дітище продовжує тішити туристів і дарувати вогник надії в Чорному морі.

З тих пір, із 1843 року, найвищою точкою на острові стала дванадцятиметрова Вежа маяка, сполучена з житловим будинком. Основа вежі піднімається на 40 метрів над рівнем моря. Спочатку обслуговуючий персонал маяка комплектувався з п'яти-восьми людей, а будівництво тривало досить довго — із 1843 по 1856 роки, що було пов'язано з Кримською (Східною) війною.

Сьогодні тут працюють кілька людей, а енергетичне питання живлення маяка вирішене на користь установленої сонячної електростанції.

Складно описати всю гаму відчуттів, коли піднімаєшся спіральними сходами з більш ніж півторавіковою історією. Приємна прохолода прадавніх каменів маяка, які зберігають пам'ять двох тисяч років, переносить вас у часі...

І вже піднявшись на самісіньку його вершину, вдивляючись у безкрайні простори Чорного моря, закриваєш очі…

І здається, чуєш скрип дощок палуби, лемент чайок, пориви вітру, ляскання складок парусини й голоси грецьких аргонавтів, які швартуються біля білих скель острова.



Багато відповідей на історичні питання ми одержуємо завдяки професійній роботі археологів. А у випадку зі Зміїним — дайверів-археологів.
Ось уже понад десять років на острові працює група дайверів "Новарекс" під командуванням Олександра Терещенка. Чимало для пропаганди острова як центру підводного туризму зробили ці ентузіасти пошуків стародавніх артефактів.

У 2011 році фортуна віддячила їм за витрачені зусилля, відкривши на 35-метровій глибині Чорного моря місце, де спочивав незачеплений часом давньогрецький амфоровоз, вік якого понад 2 500 років від дня побудови. Ця знахідка без перебільшення може бути визнана найбільшим археологічним відкриттям останніх 15 років. Приблизна довжина судна 27 м. Судячи з характеру знайденого вантажу, це торговельне судно, наповнене незліченною кількістю глиняного посуду (скіфоси, чаші й кубки для питва, а також безцінна чорнолакова кераміка). Цілком можливо, що в такому щільному скупченні вантажу можуть знаходитися й вироби з дорогоцінних металів. Дайвери назвали затонуле судно "Патрокл" — на честь вірного помічника Ахіллеса, який прийняв смерть, надягнувши під час Троянської війни обладунки товариша.



Відважні новарексівці зберігають координати знахідки в найсуворішому секреті, не розкриваючи їх навіть столичним інстанціям, що дозволяє зберігати об'єкт у первісному вигляді. Уже п'ять років у наукових колах ведуться постійні суперечки про долю амфоровоза. Деякі особливо активні фантасти озвучують ідею накрити судно якимось саркофагом, щоб дати можливість майбутнім туристам ознайомитися з незліченними багатствами грецьких торговців, які зазнали тут катастрофи.



А чому б і ні?! Адже занурення в тутешні води — справа нехитра. Уже на малій глибині через прісну воду, яку приносить сюди Дунай, видимість практично наближається до нульової. І якою б не була температура повітря на поверхні, але вже після десятиметрової глибини температура води не перевищує 12 °С, а після 30 метрів – не більше 6 °С. Загалом, спуск на глибину 35 метрів явно стане незабутнім атракціоном.

На жаль, інших ідей збереження археологічного скарбу дотепер немає. Залишається тільки надія, що дайвери «Новарекса», як морські сирени, збережуть недоторканними морські глибини острова Ахілла.



Ось такий він — загадковий і багатоликий, справжній український острів на просторах Чорного моря. Ми залишали його з бажанням обов'язково повернутися й, вдивляючись у величні обриси, ловили себе на думці, що цей легендарний клаптик України, як зменшена копія нашої держави, має все, про що можна тільки мріяти, – багату історію й працьовитих жителів, море й прісну воду, землю й рослинність, золото й нафту. Але острів став заручником безглуздої й блюзнірської політики керівництва країни, яке так бездарно розтринькало активи України — шельф і водну територію — і яке явно не гідне володіти щитом легендарного Ахіллеса… А тому судилося цьому щиту спочивати в надрах острова, чекаючи, поки не з'явиться керівник, який зможе мислити державно.



Дмитро Волошенков

Долучайтесь до нас у Facebook