Авторизація

  •  Моніку Белуччі нагородили орденом Почесного легіону 
  •  Індонезія витратить $40 млрд на порятунок Джакарти від затоплення 
  •  Суд у справі вбивств учасників Майдану перенесено 
  •  Французькі консерватори дебатували про Путіна і Росію 

Геополітичний тиск на Росію: сила права чи право сили?

Візити до Москви на помпезне святкування 70-річчя Перемоги лідерів 20 країн, серед яких Китай, Індія, В’єтнам, Куба, ПАР та деякі держави СНД, навіть без участі лідерів США і країн Євросоюзу, засвідчили наявність пошуку світовим співтовариством шляхів до врегулювання стосунків з путінською Росією. Такі ініціативи на тлі замовчування тези про підтримку територіальної цілісності України почали нагадувати політику «умиротворіння агресора» за будь-яку ціну. Це підтверджують нещодавні ультимативні заяви маріонеток Кремля з «ДНР» і «ЛНР» щодо необхідності федералізації України, надання Донбасу широкої політичної і економічної автономії в межах адміністративних кордонів Донецької і Луганської областей, повернення Україні позаблокового статусу тощо. Тим часом Росія продовжує використовувати весь свій військово-політичний і дипломатичний потенціал аби змусити Захід зняти дошкульні економічні та політичні санкції. Щоправда результати візиту Канцлера Німеччини Ангели Меркель до Москви 10 травня, а також однозначна заява Держдепартаменту США щодо мети зустрічі Джона Керрі з В.Путіним в Сочі 12 травня 2015 року дещо остудили оптимістичні настрої Кремля, засвідчивши провал спроб В.Путіна розхитати союз США і Німеччини. 

Водночас, висловлювання деяких політиків Заходу про допустимість ігнорування принципів міжнародного права заради досягнення певних геополітичних цілей, м’яко кажучи, насторожують. Характерно, що на відміну від чинних лідерів європейських держав, для яких міжнародне право залишається одним із основних інструментів врегулювання міждержавних конфліктів та дотримання стабільності в регіоні, з такими ініціативами виступають, як правило, колишні авторитетні політичні діячі. Складається враження, що в умовах формування нових систем колективної безпеки, вони почали привчати світ до усвідомлення об’єктивності формули про перевагу права сили над силою права.

***

Зокрема, нещодавно в Росії перебувала делегація так званої «Групи старійшин» (The Elders) – неформального об’єднання всесвітньо відомих політичних і державних діячів минулого. Воно було створене 2007 року за ініціативою колишнього президента ПАР Нельсона Мандели з метою використання  авторитету і високої репутації визнаних державних діячів та керівників міжнародних організацій для вирішенні найбільш гострих і складних питань світової політики. 27-29 квітня 2015 року шестеро з дванадцяти «старійшин» -  колишній генеральний секретар ООН Кофі Анан, колишній прем’єр-міністр Норвегії Гру Харлем Брундтланд, колишній президент США Джеймс Ерл «Джиммі» Картер, колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі, колишній президент Мексики Ернесто Седільо та колишній міністр закордонних справ Алжиру Лахдар Брахімі вперше відвідали Москву у такому статусі. 

Характерно, що українського питання в анонсованому порядку денному їхніх зустрічей з російськими політиками спочатку не було: «Мета триденного візиту в Росію – обговорити низку актуальних зовнішньополітичних питань, включаючи Близький Схід, боротьбу з тероризмом, реформування ООН і дізнатися думку співрозмовників з цих та інших тем». Зустрічі «старійшин» в Москві проходили в закритому режимі без допуску представників преси. Тому можна лише здогадуватись, що криється за скупими фразами офіційного прес-релізу, який був оприлюднений вже за результатами переговорів «Групи старійшин» з Президентом Росії В.Путіним, міністром закордонних справ Росії С.Лавровим, колишнім президентом СРСР М.Горбачовим і колишнім прем’єр-міністром Росії Є.Примаковим: «Говорячи про ситуацію в Україні, члени групи підкреслили, що вкрай важливим є виконання Мінських угод від 12 лютого 2015 року».

Завісу таємничості дещо відкрив однопартієць чинного Президента США Барака Обами 90-річний демократ Джиммі Картер в ексклюзивному інтерв’ю журналістам московського бюро «Голосу Америки», основними тезами якого були такі: 

- «російська сторона дуже хотіла б побачити повне виконання Мінських домовленостей, які були опрацьовані спільно Росією, Україною, Францією і Німеччиною. І в мене не залишилося сумнівів у тому, що Росія дійсно хотіла б бачити ситуацію врегульованою у всіх аспектах. Так що, власне, потрібно вирішити лише одне завдання – виконати Мінські домовленості»;

- «немає ніяких зізнань того, наскільки я знаю, що у президента Путіна є війська або техніка в східній Україні. Його позиція така, що є групи людей, які там живуть і воюють зі своїх власних міркувань, і він не визнає ніяку російську участь в цьому»;

- «я б дуже хотів, щоб відправка зброї в Україну не здійснювалася, як Києву, так і сходу України. Я сподіваюся, що президент Обама не посилатиме зброю… ніхто зі «Старійшин» не підтримує відсилання туди озброєнь»;  

- «мені добре відомий той факт, що Хрущов багато років тому – хоча, не так вже й багато – передав контроль над Кримом Україні, в якості подарунка. Робилося це з розрахунком на те, що Україна, як і Крим, були частиною єдиного Радянського Союзу. Я не вірю, що є якась безпосередня перспектива розриву відносин між Росією і Кримом. Я думаю, що це було майже неминучим кроком, згодні з цим люди, чи ні. Думаю, те, що я сказав раніше, є точним: цього хотіли кримчани і хотіли росіяни, як я вважаю. І я не думаю, що в близькому майбутньому ми побачимо якесь анулювання того, що сталося»; 

- «знаєте, існує проблема з інтерпретацією того, що сталося тоді в Києві, з відстороненням одного президента і подальшим вибором іншого. І це питання до кінця не вирішено. З точки зору американців, прихід президента Порошенка був у порядку речей і відповідно до закону, але я повинен сказати, що інтерпретація цих подій президентом Путіним – зовсім інша. Але я думаю, що діючі лідери, що представляють офіційну точку зору, висловилися б точніше, кажучи про те, як розсудити ці дві думки»;

- «на мою думку, виконання Мінських угод у всіх їх аспектах, організованих Францією і Німеччиною – це найкращий підхід. І я сподіваюся, що лідери в Києві та Москві зроблять все, що зможуть, щоб цю угоду виконати. Як я сказав раніше, я не бачу ніякого іншого шляху»;

- «Путін, і міністр Лавров – запевнили нас всіх, «Старійшин» в тому, що Росія повністю зацікавлена і прихильна виконанню Мінських домовленостей. Вони стверджували – я не знаю, факт чи ні, те, що проблема в Києві, тому що лідери в Києві не бажають, як це було домовлено, сідати за стіл переговорів з представниками сходу України. Але, так чи інакше, в Москві ми не почули нічого, крім того, що Росія хоче виконати Мінські домовленості у всій їхній повноті»;

– «як я зрозумів від російських керівників, вони б дуже хотіли, щоб США висловили підтримку ідеї повного втілення в життя «Мінськ-2». Я не говорив про це з президентом Обамою, але, як я розумію, США це підтримують. Але я не бачу потреби у тому, щоб США були безпосередньо залучені до цього. Досить того, що в це залучені Москва, Київ, Париж і Берлін. Ті, хто підписав відповідні домовленості, і повинні їх виконувати. Але я хотів би, щоб взагалі всі країни світу підтримали виконання Мінських угод».

***

Всі ці пропутінські заяви Д.Картера щодо України бентежать, і без глибокого аналізу важко зрозуміти їх справжні причини. Бо на відміну від іноземного члена Російської академії наук колишнього канцлера ФРН Герхарда Шредера, відомого своєю дружбою з В.Путіним і вірною службою «Газпрому», Д.Картер увійшов в історію, все ж таки, як послідовний прихильник торжества принципів міжнародного права, за що й отримав Нобелівську премію миру. Нагадаємо, що саме він у відповідь на введення радянських військ до Афганістану затвердив «нову ядерну стратегію США», підписав указ про військову і фінансову підтримку афганських антикомуністичних сил та став ініціатором бойкоту Олімпіади-80 в Москві. 

Що ж стосується спрямованості публічної риторики Г.Шредера, котрого відомий конгресмен-демократ США Том Лантос свого часу назвав «політичною проституткою, яка отримує чеки від Путіна», то вона вже мало кого може здивувати, як і її мотиви. Так, у березні та травні 2015 року, критикуючи політику Ангели Меркель щодо Росії, Г.Шредер звинуватив її у тому, що «Берлін не повинен був дозволяти Єврокомісії провадити з Україною, а не з Росією переговори про асоціацію з ЄС». За його словами, В.Путін дійсно порушив міжнародне право, анексувавши Крим. У той же час Г.Шредер зазначив, що і країни НАТО під час війни в Іраку теж порушували норми міжнародного права. А відтак спроби ізолювати Росію на міжнародному рівні він назвав неправильними, виступив проти виключення Росії з групи G8 і закликав Захід не переривати діалог з Москвою, незважаючи на український конфлікт. При цьому політик висловив побоювання, що Росія може відвернутися від Європи у бік Китаю та інших партнерів у Східній Азії, у чому, за словами екс-канцлера, Європа не зацікавлена. Він також вважає безпідставними побоювання країн Балтії та Польщі щодо можливої агресії з боку РФ. «Ніде, навіть в Росії немає настільки божевільних, які б поставили під питання територіальну цілісність Польщі чи країн Балтії» - наголосив Герхард Шредер. Цікаво, а чи відомо екс-канцлеру про те, що в грудні 2013 року, у розпал підготовки до анексії Криму, відповідаючи на пряме питання журналіста «Лос-Анжелес Таймс» Сергія Лойко, чи допускає В.Путін, хоча б гіпотетично, введення російських військ на територію України, Президент РФ запевнював: «Це повна нісенітниця, нічого подібного немає і бути не може».

В Німеччині у В.Путіна добрі стосунки не лише з Герхардом Шредером. Наприклад ще один колишній канцлер Німеччини «брежнєвської пори» також член СДПН Гельмут Шмідт. У період «холодної війни» він розглядав співпрацю з СРСР в енергетичній сфері своєрідним мостом між Заходом і Східним блоком. Такі переконання він зберіг й до цього часу. У своїх мемуарах Г.Шмідт стверджує, що економічне співробітництво має відігравати роль фундаменту для розвитку взаємодії у політиці: «Дві держави, залежні одна від одної економічно, не будуть ворогувати. Значить економічне співробітництво, яке я не втомлююсь звеличувати, служить справі миру». Виступаючи нещодавно на німецькому телебаченні, він назвав пропозиції країнам пострадянського простору вступити в НАТО і Євросоюз «ідіотськими»: «… спроба розширити Європейський Союз за рахунок України і в той же час Грузії, а ще раніше Вірменії, була досить таки великою дурницею, більш того, це просто геополітичне хлоп’яцтво. Саме тоді й почалася ця нісенітниця, задовго до сьогоднішньої кризи». А відповідаючи на питання, чи є небезпечним В.Путін для світу, бо той порушує український суверенітет, завив: «Володимира Путіна ні у якому разі не можна назвати розпалювачем війни… Все занадто складніше, щоб міркувати лише з юридичної сторони… Путін не той, хто розпалює війни».

***

Без сумніву в США і Євросоюзі добре розуміють, що навіть після того, як будуть виконані всі пункти Мінських домовленостей, конфлікт України з Росією не завершиться. Занадто вже глибокою виявилася криза у взаємовідносинах двох колишніх стратегічних партнерів, один з яких, продемонструвавши повне ігнорування принципів і норм міжнародного права, всупереч положенням Будапештського меморандуму 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та іншим угодам, які підтверджують непорушність існуючих кордонів України, окупував територію АР Крим та місто Севастополь і продовжує здійснювати військову агресію на території Донбасу. 

В Україні також свідомі того, що з огляду на суперечливі процеси, які відбуваються в США та країнах Євросоюзу, а також враховуючи важливу роль Росії в системі глобальної безпеки, найближчим часом нам не слід розраховувати на вступ до НАТО та повноправне членство в ЄС. Відтак, повертати Крим, звільняти Донбас, захищати суверенітет та територіальну цілісність держави Україні належить передусім власними силами. Водночас, у жодного з українських політиків немає ілюзій, що, враховуючи економічний, військово-політичний, дипломатичний, пропагандистський потенціал агресора, Україна не може розраховувати на перемогу у боротьбі з Росією самотужки. А тому відмова України від позаблокового статусу – це перший крок у вірному напрямку, за яким необхідно зосередити зусилля на пошук надійних військових союзників, здатних надати реальну допомогу у випадку агресії третіх країн, та вдосконаленні співробітництва з міжнародними організаціями колективної безпеки, насамперед НАТО.     

Нам необхідно позбутися ейфорії і навчитися розсудливо й без паніки сприймати те, що серед впливових світових політиків Україна має не тільки палких прихильників, а й чимало скептиків, які з різних причин поділяють позицію путінської Росії. Вони за жодних обставин не протестуватимуть проти політики кремлівських керманичів, які й надалі будуть використовувати всі доступні їм важелі впливу для посилення тиску на Україну з метою закріплення свого права на Крим і зриву євроатлантичних намірів України.

Що ж до їхніх виступів та заяв про нібито пріоритет політики над правом в контексті ситуації в Україні, при всій повазі до їхнього досвіду і статусу, слід нагадати позицію Еммануїла Канта з цього питання: «Право – найсвятіше, що є у Бога на землі... Усій політиці слід схилити коліна перед правом». 

Виходячи з цього, Україні варто більш ефективно використовувати міжнародно-правові можливості для подання позовів проти Росії до міжнародних судових інстанцій щодо анексії Криму, військової агресії на Донбасі, порушення прав кримських татар в Криму, організації збройного сепаратизму та фінансування сепаратизму, порушення прав та інтересів суб’єктів господарювання та майнових прав України тощо. Бо сила права на нашому боці!

***

15 травня 2015 року на єдиному порталі правової інформації РФ був опублікований проект Указу Президента РФ щодо внесення змін до Указу Президента РФ від 2012 року «Про впорядкування використання пристроїв і звукових сигналів, які встановлюються на транспортних засобах». Після набуття чинності МЗС Росії невдовзі отримає право мати не три спецсигнали на службових автомобілях, як це передбачалось рішенням Глави держави від 2013 року, а чотири «мигалки»! Ймовірно, висока честь стати її власником буде надана новому заступнику міністра генералу армії Олегу Сиромолотову, який у березні 2015 року перейшов на роботу в МЗС РФ з ФСБ Росії, де обіймав пост заступника Директора – начальника департаменту контррозвідки. Для традиційно чутливої до настроїв Кремля чиновницької Росії таке рішення В.Путіна багато що значить.

Подейкують, що так «по-царськи» він оцінив звитяжну працю багатотисячного колективу свого зовнішньополітичного відомства за організацію травневих візитів в Росію високопоставлених політиків з-за кордону, яка сприймається російською пресою як визначна перемога, своєрідний «прорив блокади на дипломатичному фронті». Хоча у такому разі важко збагнути, що тут більше превалює – політика чи право. Якщо це правда, то суспільство, у якому звикли до того, що Президент великої держави змушений особисто розподіляти «мигалки» на службові автомашини державних чиновників, все більше нагадує народ планети «Плюк» з фантастичної комедії Г.Данелії «Кін-дза-дза», де «Ецилоп» (представник влади) може безкарно вилучити «Гравіцапу» (деталь від мотора) з «Пепелаца» (міжзоряного корабля) у своїх вірнопідданих «пацаків» чи «читлан».

Борис Дніпров, спеціально для "Вектор ньюз" 

 

Геополітичний тиск на Росію: сила права чи право сили?
Залишити коментар
Відео дня
Новини
Календар публікацій
«    Грудень 2016    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031